Серед ряду питань, які супроводжують набрання чинності Розділом III «Податок на прибуток підприємств» Податкового кодексу України (далі - «Податковий кодекс»), можна виділити проблемність формування витрат, пов’язаних з доходами, визнаними платником податку відповідно до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (далі – «Закон про прибуток»).
Припустимо, що до 1 квітня 2011 року (дата набрання чинності Розділом III «Податок на прибуток підприємств» Податкового кодексу) ваше підприємство отримало передоплату за товари, що будуть постачатися клієнту у майбутньому, і включило цю передоплату до складу свого валового доходу відповідно до правила «першої події», встановленого Законом про прибуток. Підприємство не встигло придбати відповідні товари у своїх постачальників до 1 квітня 2011 року, а відтак, і включити їхню вартість до складу своїх валових витрат відповідно до вищеназваного правила «першої події».
Податковий кодекс вже не передбачає застосування правила «першої події». Замість нього застосовується метод нарахувань. Згідно з цим методом витрати платника податку визнаються витратами того звітного періоду, у якому визнано доходи від реалізації відповідних товарів.
Оскільки у нашій ситуації дохід був визнаний підприємством ще до запровадження методу нарахувань, можна стверджувати, що підприємство не визначило собі доходу у розумінні Податкового кодексу. Як наслідок, податкові органи вважають, що підприємство не вправі відображати витрати, пов’язані з такими доходами (Єдина база податкових знань, розміщена на офіційному веб-сайті Державної податкової служби України, код консультації 110.07.03).
Бути позбавленим права на формування витрат, пов’язаних з вже визнаним доходом, видається явно не справедливим для платника податку. З іншого ж боку, Податковий кодекс, на жаль, не містить чітких положень, які б дозволяли платнику податків здійснити формування витрат, що складають собівартість реалізованих товарів, якщо ним не було визначено відповідних доходів згідно з Податковим кодексом.
Платник податків потрапляє в ситуацію, в якій він або повинен свідомо піти на ризик і врахувати відповідні витрати, або погодитися з позицією податкового органу і зазнати додаткових податкових втрат. Якщо вибрано перший із запропонованих варіантів, то ймовірність успішного захисту платником податків своїх прав є доволі гіпотетичною з огляду на відсутність чітких законодавчих положень, які б обґрунтовували можливість формування таких витрат. Максимум, що може зробити платник податків, – це апелювати до принципу верховенства права. Принцип верховенства права розглядається Конституційним Судом України як такий, що надає право суду вирішувати спір, базуючись на уявленнях про справедливість, якщо законодавство, що підлягає застосуванню, не забезпечує справедливого вирішення спору. Проте, враховуючи нинішній стан судової практики в Україні, ймовірність застосування принципу верховенства права майже зводиться до нуля.
Існує також альтернативний варіант, який здається більш прийнятним з точки зору управління податковими ризиками. Сторони розривають договір, згідно з яким було сплачено авансовий платіж, продавець повертає авансовий платіж покупцю і врешті-решт сторони укладають новий аналогічний договір. У цьому випадку продавець на основі p140.2 Податкового кодексу анулює у податковому обліку раніше визнаний доход і формує доходи і витрати згідно з Податковим кодексом на основі нового договору.
У цьому випадку теж виникає ризик, що податкові органи визнають вищевказану «комбінацію» такою, що суперечить податковому законодавству. На разі, відома позиція податківців, згідно з якою зазначений вище пункт 140.2 Податкового кодексу застосовується лише до доходів, які були сформовані у відповідності з даним кодексом. Однак, цей ризик, здається, значно нижчим, ніж ризик, про який йшла мова нижче.
Немає коментарів:
Дописати коментар